Swiffy Output

Володимир Подолян: Я не ходжу вулицями у пошуках натхнення

27 Березень 2013 р. — 11:23
- Я просто вигадую одяг, а що носити,
нехай кожен вирішує самостійно,
- говорить Володимир Подолян. 
Відомий дизайнер одягу розповів про показ нової колекції і признався, що до творчості він ставиться як до буденної роботи
- Нині я просто зосередився на роботі та не часто зараз даю інтерв'ю, - ніби вибачаючись, признається Володимир Подолян. Водночас, це своєрідний натяк. Мовляв, недарма журналіст заздалегідь домовлявся про зустріч із талановитим дизайнером, щоб поспілкуватись у невимушеній атмосфері під час його нечисленних повернень в Україну. Адже Володимир постійно подорожує, вважаючи себе справжнім космополітом.
Зауважу, що розмова відбулась одразу після представлення нової колекції Володимира Подоляна у рамках Ukrainian Fashion Week. Свою колекцію сезону осінь-зима 2013/14 дизайнер створив за мотивами філософської казки Моріса Метерлінка "Синій птах". В основі модельного ряду – віра в благополуччя та силу людини, в перемогу над життєвими обставинами та людськими стражданнями. В новому одязі вишукано та гармонійно поєднались багатогранні образи, які втілились у довгих сукнях, куртках і жакетах.
- Звідки виник задум цьогорічних моделей?
- Насправді, я не працюю над своїми колекціями окремо одна від одної. Це неперервний процес, в якому кожна з колекцій перетинаються між собою. Ці моделі вже частково жили в моїй уяві ще в жовтні. На минулорічному Fashion Week ми з моєю командою вже придивлялись
- наскільки в цьому приміщенні можна буде реалізувати нові ідеї. Зокрема, я проговорив, що треба зробити, аби йшов сніг і ми разом міркували, який саме спосіб тут реалізації цього ефекту підійде найкращим чином і що ми виберемо.
- Тобто натхнення на Вас не зійшло з неба?
- Я ставлюсь до роботи, як до роботи. А вигадувати одяг – це і є моя повсякденна праця. Не ходжу вулицями у пошуках натхнення, не вважаю себе художником. Не можна сказати, що до мене випадково приходять чудові видіння, які я втілюю в колекція. Я - роботяга, працюю щодня, з ранку до темного вечора. Легко можу уявити собі людей, які читають глянцеві журнали, або дивляться телевізор, де бачать мої моделі і думають - боже, яке ж чудове та яскраве життя в цього чоловіка. А я в цей час не читаю ні газет, ні журналів, не дивлюсь телепрограми. В мене на це просто немає часу. Працюю! Іноді до двох годин ночі, іноді - до трьох. Тож всі мої колекції - результат тяжкої, щоденної праці.
- А можете дозволити собі хоч іноді відпочити, пропустити показ?
- Показ пропустити можу, а от пропустити випуск колекції - ні. Порівняно, скажімо, з музикантом, не можу дозволити собі розкіш видавати альбом раз на рік, а то й на три роки.
Змушений робити кожного року по дві колекції. Причому щоразу це має бути щось кардинально нове. Чіткий, злагоджений, мов годинник, механізм модельного бізнесу не пробачає простою. Його коліщатка чіпляють багато людей. Скажімо, якщо я не зроблю колекцію, магазини, які купують мій одяг, втратять частину доходів. Відповідно, й мої співробітники теж залишаться без грошей. Стабільність втратиться. Може й не зворотно.
- Отже працювати у пів сили Ви собі дозволити не можете?
- І не хочу. Для мене важлива максимальна віддача. Не можу щось робити наполовину, я перфекціоніст, тобто намагаюсь робити усе ідеально. Принаймні прагну цього. Знаючи, що створення нової колекції мене все одно не мине, не чекаю, поки натхнення мене знайде. А сам вирушаю на його пошуки.
- А де його найлегше знайти?
- Це не важливо. Натхнення може чекати на вас де завгодно. Робота змушує мене часто подорожувати. Ці враження часто й стають основою нової колекції.
- Так було й з "Синім птахом"?
- Так. У 2012 році виповнилось сто років з дня першої постановки у МХАТі "Синього птаха"
Матерлінка. Якось випадково мені в руки потрапили фото костюмів тієї першої постановки. І настільки зацікавили, що стали поштовхом для створення моєї колекції. А далі була звичайна, клопітка робота. Я заглибився у цю тему. Поїхав Москву, подивився у МХАТі сучасну виставу, прочитав книгу, знайшов у інтернеті та подивився кіно з Елізабет Тейлор у головній ролі. Останнє взагалі залишило дуже яскраве враження - це унікальний фільм. Знята ще за радянських часів стрічка, про яку мало хто пам’ятає, була чи не єдиною спробою співпраці радянських і американських кінематографістів. В якому ще фільмі можна побачити як разом грають Елізабет Тейлор, Джейн Фонда, Ава Гарднер, Маргарита Терехова, Георгій Віцин, Олег Попов. В мене просто мурашки від захвату по шкірі бігали, поки дивився.
- І все ж Ваші моделі - зовсім не те, що створювали колись театральні, чи кінематографічні костюмери.
- Звісно ж. Це моє власне бачення цього твору. Насправді я дуже не люблю прямі цитати. Завжди ускладнюю сам собі завдання, прагну розвинути тему. Тож колекція лише відштовхнулась від "Синього птаха", насправді ж вона про казки взагалі. Своєрідна квінтесенція казкового.
Відштовхуючись від цього фундаменту я підбирав тканини. Мені здається, що це якраз та
ділянка роботи, яку будь-хто може виконати, відштовхуючись від свого внутрішнього відчуття та уявлення про майбутню колекцію. А далі вже розробка самих моделей, пошук ідеї виступу, саундтреку, ефектів та усього-усього іншого.
- Але життя не казка, у Вас не складається враження, що проводите його, мов білка у колесі?
- Так, є таке відчуття.
- І як довго з ним можна жити?
- Так довго, як сам цього захочу. Насправді будь-яка людина - це біологічна машина. В якийсь момент я визначив для себе, що я - це такий собі біоробот, врешті як і всі люди. Краще так, ніж вбивати час за телевізором, за комп'ютером, за пустопорожніми балачками, або беззмістовно вештаючись вулицями. Усі ми так чи інакше марнуємо своє життя. Просто я хочу прожити моє життя саме так як це подобається мені.
- Крім роботи, мабуть, є й особисте?
- Так, робота, насправді, це лише маленька частина мого буття. Сенсом життя її не назвеш. Моя база - це мій саморозвиток, і пізнання самого себе. Це те, що рухає мене. І моделі свої я створюю не для того, щоб комусь щось продемонструвати, чи довести, а щоб розкрити якусь нову свою частинку. В першу чергу для самого себе.
- Подорожі - теж частина самопізнання?
- Звичайно. Я відкритий для усього, що переживаю. Приймаю усе - і комфортне, і не комфортне. Опинившись у іншій країні, часто намагаюсь відвідувати ті місця, які туристам зазвичай не показують. Наприклад, райони, де живуть місцеві. Заходжу в ті самі крамниці. Харчуюсь там, де й вони. Іноді, навіть не знаючи їх мови. В Мілані якось зайшов у ресторан, власник якого не знав англійської, а я не знав італійської. Тим не менш, ми якось із ним порозумілись і мене чудово погодували. Схожий випадок був і в Парижі, там я знайшов заклад, де не бувають туристи і навіть меню в них не було. Перелік страв був написаний на дошці крейдою, а французької, на жаль, я теж не знаю. І все ж мені принесли щось просте й неймовірно смачне, і я дуже вдячний долі, що доблукав до цього місця. Таким чином краще пізнаю культуру, побут, основу їхнього життя, відгороджуючи себе від туристичної середи.
- Не боїтесь ризикувати таким чином?
- Перебуваючи в чужій країні, я можу дозволити собі довіряти людям, не боюсь ризиків. Вдаюсь до таких експериментів навмисно, щоб заглибитись в непізнане та отримати певний досвід. Але лише залишаючи зону комфорту можна, виходячи за межі кола умовностей, рухаєшся вперед. Цього ніколи не отримати, сидячи у номері
туристичного готелю, або погоджуючись на загальноприйняті екскурсійні маршрути.
- Тобто маршрут Ви вибираєте самостійно?
- Так, причому в буквальному сенсі цього слова. Колись в Іспанії я сів на поїзд і поїхав навмання. Це була звичайна за тамтешніми мірками електричка, їхали люди з сіл. Я сидів поряд із звичайними іспанцями, дивився на світ їхніми очима. З одного боку тут є певний ризик - я не знав, що буде далі. З іншого - я розумів, що загубитись, або потрапити у якусь аж надто страшну халепу в сучасній європейській країні практично не можливо.
- Такі подорожі потребують самотності?
- Не завжди. Для мене часто не має значення - подорожую я один, з сім'єю, або з друзями. Я легко можу абстрагуватись від усього звичного і в будь-якому оточенні отримати ту емоцію, яка мені потрібна. Отримаю я її за будь-яку ціну.
- А по-справжньому небезпечні моменти під час таких подорожей були?
- Були, у Нью-Йорку мені довелося порушити так зване правило трьох цифр. Може знаєте, що у них всі вулиці нумеровані, наприклад - 10-та стріт, 11-та стріт тощо. А ті вулиці, в яких кількість цифр у назві перевищують дві, тобто віддалені від центру, вважаються не надто безпечними для
випадкових перехожих, особливо іноземців. Так склалося, що нам обов’язково потрібно було зустрітись із подругою, яка вчиться у Колумбійському університеті - він розташований якраз між 109-тою та 114-тою стріт. Навчання в неї закінчувалось пізно, була вже десята вечора. Коли я йшов від метро, то зрозумів, що потрапив у якийсь по-справжньому дикий квартал. Був єдиним "білим" на тій вулиці. Повз мене проїздили машини з дуже гучно ввімкнутою реп-музикою, з яких валив дим, які повільно розхитувались на підвісках, а з вікон визирали сторожкі обличчя. Деякі зустрічні йшли в масках, аж надто схожих на ті, в яких грабують банки. Це було дуже страшно і водночас дуже цікаво! І цікавість ця була всеперемагаючою. Я навіть знайшов у собі мужність зупинитись на якийсь час перед вітриною парикмахерської, адже побачив за склом абсолютно нереальну картину. На старезних, пошарпаних, ніби з радянських парикмахерських кріслах сиділи колоритні відвідувачі. А перукарка з неймовірної ширини сідницями та велетенським бюстом стригла їх. Причому робила це дуже картинно, ніби на камеру. Дивовижно яскраве видовище.
- Але, мабуть, не яскравіше за Ваші покази. Вінничани, які відвідали останній, були дуже задоволені побаченим. Хоча й не змогли конкретизувати що саме викликало такий

захват. Чому так?

- Знаєте, я теж про це думав. І мені здається, що в цьому є певна специфіка сучасного модного показу. Не можна розділити його на складові і сказати, що сподобалося, а що ні. Тут просто ловиш моменти - моє, не моє, одобається, чи ні. До того ж мої покази ніколи не можна було назвати звичайними. Вони завжди об'ємні, комплексні. Це мій почерк.
- У світі Вас сприймають як українського дизайнера?
- Ні. Навпаки, мене характеризує якраз дуже високий рівень космополітичності. Це не навмисна моя позиція, не якась бравада, чи намагання виділитись. Якщо хочете знати, я взагалі виділитись не хочу. Я просто роблю свою роботу і вдячний тим, хто мені в цьому допомагає, і хто продає і купує мій одяг...
- А як же життя України - суспільне, політичне? Воно Вас не цікавить? Ну, хоча б новини?
- В мої свідомості немає новин. Причому, не тільки українських. Немає взагалі новин, як таких. Політичних, соціальних, будь-яких... Усе це - великі, брудні ігри.
- Тому Ви їх не впускаєте у своє життя?
- А чому я повинен їх впускати? Не хочу засмічувати свідомість цими маніпуляціями, хоча й
розумію, що багато людей потрапляють під їх вплив. Причому, це стосується не лише України. За тими самими правилами живуть і у Великобританії, Німеччині, Франції. Хіба що правила прописані трохи детальніше і виконують їх уважніше.

Досьє:
Володимир Подолян – дизайнер одягу
Улюблені книги: "Багато читаю, не знаю навіть, чи варто пригадувати все. Нещодавно прочитав роман Віктора Пелевіна "S.N.U.F.F." і Нікоса Казандзакіса "Остання спокуса Христа"
Улюблена музика: "Жодних обмежень, слухаю геть усе. Вона мене супроводжує в усіх ситуаціях. Якщо не працюю і вуха в мене вільні - насолоджуюсь музикою. Наприклад, зараз я часто слухаю саундтрек до фільму режисера Рідлі Скотта "Царство небесне".
Улюблені дизайнери: "У різні часи це були зовсім різні люди. Але зараз відчуваю потребу андеграундної моди. Мені дуже близька творчість японців і бельгійців. А що буде завтра не знаю..."
Автомобіль: "В мене немає власного авто. Користуюсь таксі, або громадським транспортом".
Довідка:
Дизайнер Володимир Подолян - починав свою кар`єру в Україні. Призер чисельних обласних, міжрегіональних, міжнародних конкурсів молодих дизайнерів України.
З 2005 року Володимир Подолян, один з двох українських дизайнерів, що створюють одяг для англійського бренду ATELIER 1 - "Podolyan for Atelier 1" під креативним керівництвом Девіда Фоулі (Британія).

Зголоднів поки читав? Замов Happy Box!

Колекції "Podolyan for Atelier 1" з жовтня 2007 по вересень 2008 року були представлені у Лондоні під час London Fashion Week.
Як результат, колекції "Podolyan for Atelier 1" були куплені найкращими концепт-сторами світу. Невдовзі після цього Володимир прийняв рішення створювати одяг під власним брендом - PODOLYAN.
У 2010 році Володимир Подолян представив свою першу самостійну колекцію PODOLYAN FW 2010-2011 під час Українського Тижня Моди. З того часу PODOLYAN представляє колекції кожен сезон в рамках Ukrainian Fashion Week та отримує схвальну оцінку преси та байєрів.

Читайте також: В Україні моди немає

-->
Система Orphus

Instagram

Підписатись на новини