Swiffy Output

Новому губернаторові Донецька рекомендують заступника з Вінниці

12 Червень 2015 р. — 12:21

Новому губернаторові Донецька рекомендують на посаду заступника Олену Стяжкіну - професора Донецького національного університету, яка нині мешкає у Вінниці

Президент України Петро Порошенко днями повідомив про призначення Павла Жебрівського новим главою Донецької обласної військово-цивільної адміністрації. І відразу вже на адресу новопризначеного керівника посипалися поради - в т.ч. ті, які стосуються кадрових призначень.

Наприклад, відомий донецький журналіст, редактор сайту gorlovka.ua Олександр Білінський впевнений, що нинішній керівник регіону обов'язково повинен брати собі в заступники представників окупованих міст.

"У нього в заступниках повинні бути уродженці окупованих міст (незалежно від того, в яку прірву полетять ці міста). Їх повернення під покрив України - передвиборча обіцянка Петра Порошенка. Одна з оптимальних кандидатур - Олена Стяжкіна, професор Донецького національного університету, яка зараз проживає у Вінниці. Наприклад, як заступник із гуманітарних питань - з її вмінням донести «голос Донбасу», небажанням "прогибаться под изменчивый мир" і знаннями", - пише у своєму акаунті в Фейсбук Олександр Білінський. 

"Не варто побоюватися проукраїнських патріотів з Донецької області: їм необхідно дати шанс показати себе як у містах, так і в самій ОДА", - додає журналіст.

Оскільки самі вінничани про Олену Стяжкіна знають поки не так вже й багато, спробуємо прямо зараз виправити цю ситуацію.

Письменниця і професор історичного факультету Донецького національного університету у Вінниці не боїться говорити про стан справ і почуття людей на окупованих територіях. Вона відмовляється називати ці землі Донбасом: «це погане слово, і від нього потрібно позбавлятися». Письменниця каже, що мріє про часи, коли можна буде перестати говорити про війну і окупацію, про вигаданих «донецьких» і наголошує, що підтримка сепаратистів - різновид наркоманії, яку треба лікувати.

- Ви говорили, що зараз живете не своїм життям. Не поганим і не гарним, просто іншим. Чому вона не ваше? Що це для вас - вигнання, еміграція, щось інше?

- Ні те, ні інше. Ми виїхали з Донецька, але не поїхали. Це був не наш вибір. Я продовжую жити в Донецьку сьогодні - не можу відпустити моє місто. Не можу і не хочу. Якщо пафосно, то моє серце там.

- Що змінилося в вас і в інших людях з Донецька, з якими ви живете і працюєте, за рік далеко від дому?

- Істотні зміни відбулися з багатьма моїми знайомими та друзями ще в Донецьку, в березні 2014 року. Ні для кого не секрет, що Донеччина і Луганщина не надто підтримали Майдан. Але не можна сказати, що там були суцільні «януковичі». Швидше, було нерозуміння того, що відбувається. Якась аполітичність в поганому сенсі слова, буржуазність у великих містах і пролетарськість, завжди притаманна малим. Однак у березні 2014 року ті, хто був проти Майдану і страшно жалів «беркут», сказали собі: «Стоп! Це наша батьківщина - Україна. І ми зараз не будемо розбиратися, хто правий, хто винен, чого ми не зрозуміли і чого не зрозуміли інші. З цього моменту - війна. Це наша країна». Ось це усвідомлення України як Батьківщини без протиріч і було головною зміною. Ми віримо в Україну та живі цією вірою, і поки всі зневірилися і кажуть, що це буде тривати десятиліттями, ми так не вважаємо.

- Що робить цих людей «донецькими»? Чи зможуть вони зберегти свою ідентичність, якщо така є, і чи потрібно це їм?

- Терміни «донецькі» і «Донбас» - це частина підготовки військового вторгнення Кремля в Україну, план демонізації Донбасу. Вони повинні були переконати Україну, а потім Європу і світ, що в цьому регіоні живуть принципово інші люди, якісь «донецькі». Цей план цілком вдався.

Львівські колеги тепер дивуються: мовляв, кримчани, які приїхали до Львова, легко зайняли культурну нішу, а ті, хто приїхав із Донецька своєї не знайшли. Мене це не дивує. Адже немає ніяких «донецьких». Немає особливої культури, особливого співтовариства. Нічого такого, чого не було б у решті України. На цьому тлі було б нерозумно культивувати якусь особливість. Кримські татари - це народ, і природно, що у нього є фундаментальні культурні коди. У умовних «донецьких» культурні коди такі ж, як у умовних «вінницьких», «дніпропетровських» або «львівських».

Звичайно, є регіональні особливості, пов'язані з характером праці та історією заселення. Але в штучно сконструйованому демонічному образі «Донбасу» немає українського, грецького, німецького компонента, немає бойків, перевезених у Тельманівський район.

Люди не знають, що село в Донецькій і Луганській областях україномовне. Плюс-мінус російськомовні - Донецьк і Луганськ, а малі міста теж говорять українською і завжди говорили. Але міф про «російсько-донбаський» склався і став основою військової агресії. На нього працювали ЗМІ. Саме на ньому заїхали танки. І саме через нього Україна кілька місяців пасувала: перебуваючи всередині міфу, вона думала, що, раз вони такі особливі і нас не хочуть, то, може, і не треба втягуватися в нібито братовбивчу війну.

- Багато хто з нас втратили друзів, які, як ви одного разу сказали, «вибрали Росію в Україні». А як щодо рідних? Як спілкуватися з близькими, які підтримують окупантів?

- До тих пір, поки там працює випромінювач Ернста, нам потрібно розуміти: ми спілкуємося з людьми, системно вживають важкі наркотики. І з нами говорять не вони, а хвороба - важка, жорстока. Ми уявляємо собі, як виглядає наркоман під час прийому і ломки: раціональні аргументи в такому стані не діють.

Тому зараз наше головне завдання - прибрати наркотик. «Замісна терапія» - перемикання на українські канали - не головне: людям, що знаходяться в стані важкої інформаційної інтоксикації, потрібно час тиші. Для окупованих територій критично важливо ліквідувати російський сигнал. Таким чином, ми доб'ємося зниження кількості «заражених».

Якщо ти включаєш ящик, а там нічого немає, то потрібно замовити антену або знайти інформацію в інтернеті - ціла справа. Так ми відсіюємо більшість. Звичайно, залишаться активісти у пошуках Lifenews, але у них звузиться поле для трансляції агітації. Знизивши рівень інтоксикації, можна і потрібно починати розмовляти. Але не в момент хвороби.

- Їх можна «вилікувати»?

- Питання не в «можна». Потрібно. Наркотики представляються дуже хорошою розвагою, багато письменників і художників розповідають, як чудово їх приймати. Але ми знаємо, що вони ведуть до смерті. Інформаційний шлак, що вливають в голову людям - це історія про смерть. Градус ненависті та жорстокості, ідея, що вбивати можна, - це підготовка вбивць.

Не обов'язково кожен, хто це дивиться, стане вбивцею, але кожного російське телебачення штовхає до саморуйнування. Давайте приберемо випромінювач Ернста, і ми побачимо, як градус ненависті знижується. Штучне не може рости само. Як пластмасове дерево, якому потрібно постійно протирати листочки.

- Ви часто порівнюєте окупацію Донецькій і Луганській області з гітлерівською. Наскільки коректна ця паралель? Адже у німецьких окупантів не було такої підтримки місцевого населення, загальної культури та історії...

- Я наполягаю на тезі, що окупація і люди в окупації завжди однакові. Мова навіть не про Другу світову війну, а про історію всіх воєн, коли одна держава окуповує іншу. Ми можемо знайти в історії схожі моделі. Придушення герцогом Альбою протестантського бунту в Нідерландах, наприклад. Герцог Альба підписав вісімнадцять тисяч смертних вироків власноруч. І що почалося? Він легко взяв голландські протестантські міста, протестанти перехрестилися в католиків і писали один на одного доноси. Шибениця стояла посеред міста... А потім, після перемоги гезів, це якось навіть забулося.

Нацистська окупація Австрії: абсолютна мовна близькість, дуже схожі історії. Одні австрійці пішли в партизани, інші - писали доноси, раділи Гітлеру, перейменовували вулиці на його честь. Франція в окупації вела себе точно так само - ще й гірше, якщо судити за документами.

Коли Шарль де Голль звільнив країну, потрібно було вирішувати, що робити з колаборантами. І коли він ознайомився з матеріалами, зрозумів, що нічого з ними не поробиш - їх занадто багато. Французький опір не був таким масовим, як колабораціонізм. І тоді Шарль де Голль сказав: «Франції потрібні всі її діти».

Тому форми співпраці, зради, згоди на насильство, стокгольмський синдром притаманні всім окупованих територій, у всі часи і у всіх культурах. Історія окупації - це завжди історія особистого вибору. І не факт, що в цей день він буде моральним і правильним, а на наступний день не виявиться жахливим.

Ми, на жаль, дивимося на окупацію сталінськими очима, крізь призму радянської історіографії. «Посібники - зрадники», надія на героїчний опір, або навпаки - сприйняття всіх, хто живе на окупованих територіях, як жертв.

Насправді історії окупації в Другій світовій війні були настільки нелінійними, настільки поліказуальними, різними стилістично, що укласти їх в одну схему не виходить. Але ми про це не говорили ніколи. Тому сталінська формула превалює - і ми нею користуємося, бо іншої немає, і іншого погляду на людину всередині війни теж немає.

- Українцям боснійський письменник Міленко Ерговіч нещодавно порадив у жодному випадку не зненавидіти росіян. Чи це можливо? У вас виходить?

- Я взагалі не повинна відповідати на це питання. Тому що, з одного боку, я весь час закликаю всіх не узагальнювати. Я розумію, що не всі росіяни однакові, що вони точно так само знаходяться в наркотичній залежності від телевізора, що пересічний громадянин має право не розбиратися в тонкощах політичних ігор. Я усвідомлюю всі ці речі і повинна застосовувати... Але поки що не можу. Не готова. Однак це не гостра ненависть. Я хочу після перемоги якийсь час взагалі не знати, як там справи. Для мене це вже хороший спосіб не ненавидіти. Поки не впевнена, чи зможу піти далі.

- Поговоримо про слова. Зараз багато сперечаються про термінологію: окупанти, сепаратисти або «ополченці», громадянська війна чи окупація. Ви пропонуєте викинути з мови навіть «Донбас». Наскільки важливо, якими словами ми говоримо про цих людей, місця і події?

- Критично важливо. Слова важливі. У Вітгенштейна, здається, було, що слова думають за нас, формують структуру нашого мислення. Це нам так здається, що ми управляємо словами. На це ми й попалися, з цього все почалося. Пам'ятайте, що вихід там, де вхід? Ось і нам потрібно знайти вихід там, де був вхід: позбутися від слів, які нам нав'язали в процесі підготовки збройної агресії.

Громадянської війни в країні немає. Згадайте Слов'янськ: «форпост русского мира», «сталинград нашего петербурга», «уйдите за поребрик»... Сьогодні там маки і марш вишиванок. Це не означає, що там все негайно ж стало добре. Але партизанської війни там немає! Якби це була громадянська війна, то після звільнення Слов'янська всі незадоволені взяли б у руки зброю і пішли б в ліс. Але цього немає. І в Краматорську те саме. Підвозили спеціально навчених людей, щоб вони кидалися під танки. Тепер там один із найбільших маршів вишиванок на звільнених територіях. А Маріуполь! Пам'ятаємо всі події минулого року? Тепер це один із найбільш патріотичних міст. Зрозуміло, що випромінювач Ернста дістає і туди, але ні громадянської війни, ні партизанських загонів немає!

- Яких ще слів потрібно уникати?

- «Сепаратисти». Дуже важливо відмовитися від цього слова, особливо в розмовах із Заходом. Добре, що в Україні їх хоч повстанцями не називають, як на російському телебаченні. Я і від «терористів» б відмовилася. Ну, навіщо називати поліцаїв терористами? Таких людей під час Другої світової називали поліцаями: прийшов окупант, і вони пішли до нього в служіння. Гауляйтери, зрадники - ось доречні слова. Поліцаї йшли в обозі з нацистами, і ці підуть так само.

- Ви говорили, що у нас не кажуть «солдати», а кажуть «воїни»...

- І мені це дуже подобається. Солдати - це гарматне м'ясо, яке не потрібно берегти. Воїни - це щось, чим ми дуже пишаємося, що бережемо, чому поклоняємося. Наші воїни - це таке народне звання.

- А чи можливо обійтися без мови ворожнечі, коли говориш про людей, які зруйнували твій дім?

- Потрібно зрозуміти, з ким мова ворожнечі виправдана, а з ким ні. По відношенню до агресора мова ворожнечі - правильна мова. Адже це ворог, який зруйнував мій будинок. Мова ворожнечі по відношенню до окупанта - це теж зброя, і вона потрібна, принаймні, до перемоги. А далі потрібно думати.

- Чи зможуть жити в одній країні українці, які воювали один проти одного? І якщо не зможуть, то що?

- Змогли ж після Другої світової війни українці, які воювали один проти одного, жити в одній країні? Ніхто і питання не ставив, що не зможуть.

- Але пробачили вони один одного?

- Гарне питання. У тій сталінській правді, в радянському порядку міркування про війну - ні, не пробачили. А в окопній, справжній військовій правді, про яку знали прекрасні письменники Віктор Астаф'єв і Микола Нікулін, вони один одного пробачили. А себе - ні. Як не дивно, вони навіть німців в якомусь сенсі пробачили, а до себе залишилися суворими і безжальними. Багато людей, які пройшли війну, не любили про неї розповідати. І майже не говорили. Але непрощення у них не було.

У Києві українці вбивали українців. У Львові українці вбивали українців. Було. Жили після цього. Інша справа, що слова вибачення не були сказані. Ось це дуже погано. Але жити всі разом зможуть буквально через день після перемоги - це не питання.

- А ви готові пробачити? Як це зробити?

- Я не Господь Бог. Знаю, що якщо людина взяла в руки зброю, то вона злочинець і за законом має бути покарана. А тих, хто не брав у руки зброю, але підтримував окупантів, я постараюся сприймати як важко хворих. І буду докладати зусиль, щоб розмова з ними зняла травму наркотичного марення. Щоб найважливіші речі з ними проговорювалися зараз, а не через п'ять поколінь.

Дуже важливо для заражених випромінювачем Ернста людей перезняти хронологію подій. В їх голові вона викладена кремлівським мовою: «Київ напав». Ми точно знаємо, що було не так, але багато в зоні окупації вірять в «злісну хунту». Потрібно перезняти історію: першого березня було ось це, другого - це. І цей фільм повинен вже зніматися і бути готовим, щоб разом з перемогою він відразу пішов в прокат.

І важливо розуміти: немає ніяких «ми» і «вони». Всі люди хоча б раз у житті гостро помилялися, піддавалися спокусі, здійснювали те, про що соромно говорити і згадувати. І масштаби цього «одного разу» кожен вимірює для себе сам.

- Нещодавно ви сказали, що носите в кишені ключі від донецької квартири...

- В сумці. Можу показати.

- Яким повинен стати Донецьк, щоб ви туди повернулися?

- Повинен бути закритий кордон із Російською Федерацією, виведена техніка, на кордоні повинні стояти українські прикордонні війська. Власне, все. Мені досить. Автомат Калашникова моментально перетворюється на "палку-копалку", коли вистрілює останні набої. З цього моменту все в наших руках.

Система Orphus

Підписатись на новини

Instagram